Інавгураційна промова Президента Джорджа В. Буша
20 січня 2001 року

Президент Клінтон, шановні гості, мої співгромадяни,

Мирний перехід влади рідко зустрічається в історії, але є звичним для нашої країни. Простою клятвою ми стверджуємо наші давні традиції і даємо початок новим справам. Розпочинаючи, я дякую Президенту Клінтону за служіння нашій нації. І я дякую Віце-президенту Ґору за змагання, яке він вів натхненно і закінчив з достоїнством.

Для мене велика честь і смирення стояти на місці, куди переді мною приходило багато американських лідерів, і багато ще приходитимуть.

Ми маємо місце, усі ми, у довгій історії; в історії, яку ми продовжуємо, але кінець якої ми не побачимо. Це історія нового світу, який став другом і визволителем старого. Це історія рабовласницького суспільства, що стало слугою свободи. Це історія сили, яка вирушила у світ для захисту, а не володіння, оборони, а не завоювання. Це є американська історія – історія недосконалих людей, які помилялися, але яких об'єднали через покоління величні і непорушні ідеали.

Найвеличнішим з цих ідеалів є розбудова американського переконання, що кожна людина цінна, що кожен заслуговує на шанс, що ніколи не народжувалась людина, чиє життя не має значення. Американці покликані запроваджувати це переконання у своєму житті і у наших законах. І хоча наша нація часами спинялась, часами затримувалась, нам йти саме цим курсом.

Протягом більшої частини минулого сторіччя американська віра у свободу та демократію була скелею у бурхливому морі. Зараз це семена, що з вітром пускають коріння у багатьох країнах. Наша віра у демократію – це більше ніж кредо нашої країни, це природжена надія людства, це наш ідеал, але не наша власність, це віра, яку ми несемо в собі та передаємо іншим. І навіть після 225 років ми ще маємо пройти довгий шлях.

В той час, коли багато наших громадян процвітають, інші ставлять під сумнів те, що обіцяє наша країна, і навіть її справедливість. Реалізацію прагнень деяких американців обмежують негаразди шкільництва, приховані упередження та обставини їхнього народження. І інколи ця різниця настільки разюча, що здається, ми живемо хіба що на спільному континенті, але не в одній країні.

Ми не хочемо із цим змиритися, і ми не допустимо цього. Наша єдність, наш союз – серйозна робота лідерів та громадян усіх поколінь. І я даю священну клятву, що буду працювати для створення єдиної нації справедливості та можливостей.

Я знаю, що це досяжно, оскільки нас веде сила більша, ніж наша, – Той, хто створив нас за своєю подобою.

І ми впевнені у принципах, які нас об'єднують і ведуть вперед.

Для Америки об'єднавчим началом ніколи не були кров, народження чи земля. Нас пов'язують ідеали, які несуть нас повз наше походження, піднімають вище наших інтересів, і вчать нас, що значить бути громадянами. Кожна дитина має вивчити ці принципи. Кожен громадянин повинен їх дотримуватися. І кожний імігрант, перебираючи ці ідеали, робить нашу країну ще більш, а не менш, американською.

Сьогодні ми підтверджуємо нашу вірність зобов'язанню втілити те, що обіцяє наша країна, за допомогою ввічливості, мужності, співчуття і моральності.

У найкращому своєму прояві Америка завжди сполучає твердість у принципах з повагою і стриманістю. Громадянське суспільство вимагає від кожного доброї волі і поваги, справедливості і здатності пробачати.

Дехто вважає, що наша політика може собі дозволити бути дріб'язковою тому, що в мирний час від наших дебатів, здається, небагато залежить, ставки невисокі. Але у випадку Америки немає невисоких ставок. Якщо наша країна не обстоюватиме справу свободи, її не будуть обстоювати. Якщо ми не прищепимо в серцях дітей потягу до знань та морального стрижня, ми загубимо їхні обдарування і підриваємо їхню віру в ідеали. Якщо ми дозволимо нашій економіці застоюватися чи занепадати, першими постраждають найвразливіші.

Ми маємо бути гідні нашого спільного покликання. Вихованість і повага не є тактикою чи непотрібним сантиментом. Це свідомий вибір довіри над цинізмом, відчуття громади над хаосом. І ця відданість, якщо ми її втримаємо, є шляхом до спільних досягнень.

У своєму найкращому прояві Америка – також країна відваги.

Наша національна відвага ясно проявлялася в часи депресії та війни, коли захист від спільної небезпеки визначав наше суспільне буття. Зараз нам треба зробити вибір: чи приклад наших батьків і матерів надихне нас, чи стане для нас суворим присудом. Ми повинні продемонструвати відвагу у благополучний час, повернувшись обличчям до проблем, замість передавати їх майбутнім поколінням.

Разом ми виправимо стан в американських школах – до того, як невігластво та апатія заберуть нові молоді життя. Ми зреформуємо державні системи пенсійного та медичного забезпечення, позбавивши наших дітей проблем, які ми в силах відвернути. Ми зменшимо податки, щоб повернути рушійний імпульс нашій економіці, щоб винагородити зусилля та підприємливість трудящих американців. Ми підвищимо запас міцності нашої оборонної системи понад можливі виклики, бо виклики провокуються слабкістю. Ми протистоятимемо зброї масового знищення, щоб нове століття не переслідували нові жахи.

Вороги свободи і нашої країни не повинні вводити себе в оману – Америка продовжуватиме відігравати свою, визначену історією та свідомим вибором, роль у світі, встановлюючи баланс сил на користь свободи. Ми захищатимемо наших союзників та наші інтереси. Ми демонструватимемо цілеспрямованість, але не зверхність. Ми протиставимо агресії та злим намірам рішучість та силу. І до всіх народів ми звертатимося із цінностями, які дали життя нашій нації.

У своєму найкращому прояві Америка – співчутлива країна.

У глибині нашої американської свідомості ми знаємо, що глибокі й безпросвітні злидні не варті ідеалу нашої нації. І якими б не були погляди на їх причини, ми можемо погодитися, що неблагополучні діти не винні. Покинення напризволяще та жорстокість трапляються не з Волі Господньої, а через брак любові. І будування тюрем, хоч і необхідне, не замінить надії та спокою душ.

Там де є страждання, має бути обов'язок. Американці, які бідують, – не чужинці, а громадяни, вони – не надокучливі проблеми, а наші пріоритети; і всі ми маємо почуватися приниженими, якщо бодай хтось позбавлений надії.

Уряд несе велику відповідальність – за громадську безпеку та охорону здоров'я, за громадські права та загальноосвітні школи. Але співчуття – це завдання для всієї нації, а не лише для уряду. Деякі проблеми і образи такі глибокі, що тільки рука наставника та пасторська молитва зарадять. Церква та доброчинність, синагога і мечеть дарують нашим громадам їхню людяність, а отже вони посідатимуть почесне місце у наших планах та у наших законах.

Багато людей у нашій країні не знають болю злиднів. Але ми можемо дослухатися до тих, хто знає. І я можу взяти від імені країни зобов'язання: коли ми побачимо пораненого подорожнього на дорозі до Єрихону, ми не перейдемо на інший бік.

У своєму найкращому прояві Америка – це місце, де очікують і цінують особисту відповідальність.

Заклик до відповідальності – це не пошук цапів-відбувайлів, а заклик до сумління. І хоча це вимагає жертв, але ж дає глибоку самореалізацію. Повноту життя знаходимо не лише у можливостях вибору, але й у обов'язках. І розуміємо, що діти та громада – це ті обов'язки, що якраз і роблять нас вільними.

Наш громадський інтерес полягає на особистій порядності, на громадському обов'язку, родинних стосунках і звичайній чесності, на незлічених і невинагоджених порядних вчинках, які вказують шлях до нашої свободи.

Часом у житті доля закликає нас до великих вчинків. Але як сказав святий нашого часу, ми щодня покликані робити малі вчинки, але з великою любов'ю. Найважливіші завдання демократії виконуються всіма і кожним.

Я житиму і провадитиму відповідно до цих принципів, просуваючи мої переконання з повагою до інших; захищаючи громадські інтереси сміливо, обстоюючи більшу справедливість і співчуття, закликаючи до відповідальності і намагаючись бути відповідальним. Цим я вплітатиму наші історичні цінності в контекст сьогодення.

Те, що робите ви – не менш важливе, ніж усе, чим займається уряд. Я прошу вас працювати на суспільне благо не тільки, коли це зручно; ставати на захист необхідних реформ, коли їх так легко критикувати; служити нашій країні, починаючи із вашого сусіди. Я прошу вас бути громадянами. Громадянами, а не спостерігачами. Громадянами, а не підданими. Відповідальними громадянами, що творять громади, віддані служінню, і творять країну, збудовану на моральних підвалинах.

Американці щедрі, сильні й порядні – і не тому, що ми так віримо в себе, а тому, що маємо переконання, ширші, ніж особисті інтереси. Якщо не буде цього духу громадянськості, жодна урядова програма його не замінить. Якщо ж цей дух є, жодне зло проти нього не встоїть.

Коли було підписано Декларацію незалежності, політик з Вірджинії Джон Пейдж написав Томасу Джефферсону: “Ми знаємо, що не завжди в перегонах перемагає найшвидший, а у бою – найсильніший. Чи тобі не здається, що ангел мчить у буревії і скеровує цю бурю?”

Багато часу спливло відтоді, як на свою інавгурацію прибув Джефферсон. Років та змін набралося чимало. Але що і сьогодні він впізнав би у темах цього дня – це велична історія відваги цієї країни і її проста мрія про гідність.

Не ми є автором цієї історії – автором є той, хто наповнює час і вічність Своєю метою. Але Його мета досягається через наш обов'язок, а наш обов'язок виконується служінням одне одному.

Безнастанно, без втоми, без перерви ми продовжуємо відтворювати цю мету сьогодні, щоб зробити нашу країну більш справедливою та щедрою, щоб утвердити гідність у наших життях і у кожному житті.

Ця робота триває. Ця історія продовжується. А ангел і надалі мчить у буревії та скеровує бурю.

Благослови вас Боже, і благослови, Господи, нашу країну.